В Україні  ідеал гуманістичного виховання творчо реалізував у 60-х роках XX століття В.О. Сухомлинський. Його освітня система зорієнтована на творення щастя кожного вихованця, доброзичливого ставлення до дітей, створення умов для індивідуально-творчого розвитку кожної особистості. Розробляючи систему гуманістичного виховання, Василь Сухомлинський обґрунтовано довів ефективність методу створення спеціальних педагогічних ситуацій, виховна суть яких зумовлена конкретною практичною діяльністю вихованця у реальних життєвих умовах, коли необхідно зробити моральний вибір, виявити власні людські якості. Розвиваючи дитячу індивідуальність, педагог надавав великого значення людяності. У „Школі радості” вихованці осягали ази людяності. Вони вчилися бачити горе, сум, тривогу, відчай, радість людей, які оточують їх у повсякденному житті, робили шляхетні вчинки - допомагали цим людям із внутрішніх спонукань, переживаючи при цьому глибоке почуття задоволення. Так дитина вчилася співпереживати, розуміти іншу людину і оцінювати саму себе, виходячи з принципів гуманізму. На думку вітчизняних науковців, проголосивши творення добра дитиною найважливішою ідеєю своєї педагогічної концепції, Сухомлинський багато в чому випередив своїх американських колег, які сьогодні основним завданням школи вважають залучення учнів до таких цінностей, як турбота, повага, довіра і відповідальність, у яких вони бачать і цілі, й умови, й методи виховання.

Поставивши в центр своїх пошуків дитину, її духовний світ, Сухомлинський вибудував систему впливів і взаємовпливів на всю її сутність – фізичну, психічну, інтелектуальну, моральну – через створення гуманного середовища, залучаючи до нього сім'ю, природу, школу, колектив, учителя, різні типи і види діяльності.  Педагог повинен був глибоко, до тонкощів знати індивідуальність кожного учня; стверджувати гуманне начало у вихованні, що вважалося  найважливішою рисою його педагогічної  культури.

Важливою проблемою у вихованні є, на думку В.О.Сухомлинського, гармонія педагогічних впливів. Складні відносини, які оточують дитину, ніким не усвідомлюються як спеціальний засіб виховання. Але саме вони для дитини є середовищем, яке дає наочні уроки, адже в них вона бачить матеріалізовані погляди старших, їхні судження, звички, наміри. Якщо ж інформація, відбита в свідомості й підсвідомості дитини, суперечить іншим засобам впливу на особистість, важко виховати „голос совісті”. Гармонія першого і другого джерел виховання вимагає, щоб активна діяльність вихованців спрямовувалася на творення обставин, середовища, яке б посилювало дію всіх засобів виховання.

Співпраця дітей і дорослих, довіра дітям, виховання без покарань, творча праця і моральна свобода, можливість вибору вчинку, лінії поведінки, способу життя, прийняття відповідальності за свій вибір та інше – важливі гуманістичні принципи, на яких побудована педагогічна система В.О.Сухомлинського. 

З позицій сьогодення очевидно, що Сухомлинський зміг піднятися до рівня світової філософської і педагогічної думки. Він сформулював педагогічну концепцію, яка має загальнолюдський характер, спирається на об'єктивні закони і закономірності. Основою його концепції є повага і довіра до дитини, визнання її унікальності та права на власний вибір. Він розумів, що лише одним вивченням моральних істин не можна розвивати відповідні якості дитини. Тому в системі виховання Сухомлинський забезпечив органічну єдність моральних знань та моральної практики; розробив педагогічну технологію ідеї школи самореалізації особистості та впровадив її у практику діяльності Павлиської школи; відстоював необхідність естетичного виховання природою, яку вважав невичерпним джерелом дитячої думки, а спостереження в природі - школою дитячого мислення; вірив у можливість досягнення гармонії колективного й особистісного, суспільного й індивідуального. Розвиваючи гуманістичну сутність педагогіки А.С.Макаренка, найголовніше в колективістському вихованні В.О.Сухомлинський вбачав у взаємному духовному збагаченні дітей, турботі про кожного члена колективу. При цьому наголошував: „Доброзичливість, розумна доброта - ось що має бути атмосферою життя дитячого колективу”. Гуманістичне виховання  особистості дитини, вважав В.О.Сухомлинський, полягає у спонуканні її до постійної віддачі душевних сил конкретній живій істоті – людині чи тварині, в перетворенні турботи про людину з обтяжливої повинності на найважливішу душевну потребу, у виявленні гуманного ставлення до людей через конкретні вчинки.

„Школа, - писав В.О.Сухомлинський – це насамперед учитель. Особистість учителя – наріжний камінь виховання”. До особи вчителя він ставив підвищені вимоги, вважаючи цю професію людинознавством.